За цей час змінилося багато чого в моєму житті. Але незмінним залишалося одне — вечорами ми з Веномчиком поверталися в наш табір.
Напевно, це єдина гра, яку я можу назвати своїм домом.
Ми ще давно знали студію Larian завдяки Divinity: Original Sin. Уже тоді вона змогла нас здивувати. Але Baldur's Gate 3... це вже зовсім інший рівень.
Для мене це більше, ніж просто шедевр. Це гра, у якій ти проживаєш життя разом із героями. Радієш їхнім перемогам, переживаєш за їхні втрати й поступово починаєш сприймати їх як друзів.
У більшості RPG смерть важливого персонажа означає кінець завдання або необхідність завантажити попереднє збереження. Тут же гра говорить інше:
Кінець історії — це лише твоя смерть.
Усе інше — лише новий шлях.
Помер важливий персонаж? Історія піде далі.
Не взяв когось у загін? Буде інша історія.
Вирішив пройти гру сам? Вона все одно буде працювати.
Рівень свободи й креативності тут просто зашкалює.

Зав'язка досить проста. На світ нападає іллітидський корабель. Іллітиди, або ж мізкожери, — істоти з колективним розумом, які заражають людей личинками, що поступово перетворюють їх на таких самих створінь.
Але з вами та вашими супутниками стається аномалія. Перетворення не починається.
Тепер ваша головна мета — зрозуміти чому, вижити й позбутися паразита.


Тінесерда — загадкова напівельфійка, яка майже нічого не пам'ятає про своє минуле, окрім відданості богині Шар.

Лае'зель — войовнича гітьянка, для якої знищення мізкожерів є сенсом життя.

Астаріон — харизматичний вампір із непростим минулим, який ховає свої справжні почуття за сарказмом.

Карлах — добра душею біска, яка все життя воювала у Пеклі, хоча ніколи цього не хотіла.

Гейл — могутній маг, чиє життя нерозривно пов'язане з магією та її богинею.

Вілл — син правителя Брами Балдура, який через угоду з дияволицею був змушений покинути свій дім.

Кожен із них має власну історію, характер і погляди. Вони реагують на ваші рішення, можуть поважати вас або ненавидіти, підтримувати чи сперечатися. І поступово ви перестаєте сприймати їх як NPC.
Вони стають друзями.


Після Divinity мене особливо здивувало те, що абсолютно кожен діалог оформлений як повноцінна катсцена. Це дуже допомагає зануритися у світ.
Основою ж усього залишаються кубики.
Саме вони вирішують майже все: переконання, залякування, перевірки сили, спритності, мудрості й десятки інших ситуацій.
Так, удача відіграє величезну роль. Але це не чистий рандом. Спорядження, характеристики, заклинання та благословення постійно додають бонуси до кидків.
Хоча є два винятки.
Якщо випала 1 — це автоматичний провал.
Якщо випало 20 — це автоматичний успіх.
Саме через це кожне проходження стає унікальним.

За всі 140 годин ми постійно відкривали нові механіки.
Пам'ятаю один із боїв. Унизу стояли вороги, а зверху на балконах засіли лучники. Найпростішим рішенням було б просто кинути у них фаєрбол.

Але Baldur's Gate 3 завжди заохочує мислити нестандартно.

Я використав гіперстрибок, перелетів до лучників, схопив їх і просто поскидав униз прямо на їхніх союзників. Поки всі лежали після падіння, Веномчик накрив їх найпотужнішим фаєрболом.
І це навіть не один відсоток від того, що дозволяє ця гра.
Фінал вийшов саме таким, як ми хотіли.
Наші компаньйони отримали свої, часом зовсім неочікувані, але щасливі завершення історій.
І знаєте...
Найсумніше було навіть не пройти останнього боса.
Найсумніше було востаннє повернутися до табору.
До місця, яке за 140 годин стало справжнім домом.

Саме тому Baldur's Gate 3 для мене — не просто одна з найкращих RPG в історії.
Це пригода, у яку я прожив маленьке життя. І яку точно захочу прожити ще раз.