https://five.seafn.eu.org/sharedfiles/filedetails/?id=3770766377
На власне здивування збіглися одразу дві речі: чомусь раптово захотілося перепройти цю гру, і 10 травня «Гріху», як виявилося, виповнилося 20 років.
Тож… радий бачити вас на розмові про вже 6-ту гру-ювілейницю! І пропоную сьогодні згадати (а для когось – дізнатися вперше) про цей амбітний, суперечливий, але показовий зразок 2006 року.
Бажаю приємного читання. 😊

SiN Episodes: Emergence – досить дивна гра. З одного боку, за винятком антагоністки, це абсолютно бляклий шутер середини 2000-х. З іншого – у Ritual були на неї настільки величезні плани, що поруч з ними навіть епізодична модель Half-Life 2 виглядає скромніше. А потім студію фактично поховали.

Під час першого знайомства у 2024-му сюжет тут здався мені дуже опціональною штукою. Тому цього разу вирішив трохи покопатися в історії розробки, щоб знайти кілька цікавих фактів. І ось що примітного можу вам розповісти:

1. Спочатку планувалося 9 епізодів. Але це були не просто дев’ять окремих розділів. Розробники називали проєкт (прости Господи) «трилогією трилогій»:

• Перші 3 мали завершити історію Радека;
• епізоди 4–6 зосередилися б на Джесіці Кеннон;
• А останні 3 задумувалися як фінальне протистояння Блейда та Елексіс.

2. Майже через 20 років колишній QA-менеджер Ritual розповів, що в грі присутні одразу кілька різних Елексіс, а не одна. Це взагалі неможливо зрозуміти, граючи лише в Emergence, але натяк на це був ще в оригінальній SiN.
За початковим сценарієм справжня Елексіс Сінклер фізично з’являється на початку. А дівчина в купальнику, яку Блейд бачить після ін’єкції, була її окремою версією усередині його свідомості. Насправді розробники будували дуже довгу сюжетну арку, але через скасування серії весь цей задум так і залишився за лаштунками.

3. Наприкінці гри Джесіці вводять U4. І це не просто наркотик, а засіб прискореної еволюції людини, який перетворює всіх на мутантів. Це черговий експеримент антагоністки зі зміни людства.
Після титрів тизерять, що у наступному епізоді мутанти починають масово поширюватися по Фріпорту, а Джесіка починає мутувати. На цьому гра буквально обривається, бо продовження так і не сталося.

4. І останнє: Ritual хотіли, щоб статистика дій гравців через Steam впливала на майбутні епізоди. Якщо більшість гравців приймала певні рішення, саме вони мали стати каноном для продовження. Навіть зараз це досить сміливий задум, а що вже казати про 2006 рік.

Тож що можу сказати тепер? Навіть з урахуванням нової інформації сюжет тут мені здався... дуже опціональною штукою. Тобто перше враження мене не обмануло. І тепер я розумію, чому саме він настільки необов’язковий.
Emergence сьогодні сприймається як величезний пролог до історії, якій так і не дали відбутися.

У першого епізоду все-таки є свої плюси. Якщо коротко: сюжет – необов’язковий, жінки – очей не відірвати, стріляти – приємно, інтелект ворогів можна налаштувати під себе. Завдяки своїй невеликій тривалості грається жваво й відчувається насиченою екшеном.

Нове проходження, згідно зі Стімом, зайняло у мене 4 години, тоді як перше – 5,5 годин. Не питайте, як я примудрився удвічі довше проходити коротенький епізод, бо я сам не маю поняття. 😂

Другою єдиною фішкою Emergence є адаптивна складність. Це вкрай рідкісна штука, тому й викликає подвійний інтерес. І цього разу в мене залишилося до гри купа питань.
Складність я встановив десь на 8,5/10 – не прям хардкор, але й хотілося, по можливості, гострих відчуттів. Чи дала мені їх гра? Нууу… взагалі б не сказав.
Я приділяю цьому увагу в тексті, тому що 2 роки тому поставив повзунок на середину, і гра запам’яталася мені значно, значно складнішою.

Не знаю, може гра «зламалася» через те, що я грав досить файно. Або просто за цей час став впевненіше поєднувати приціл із тушками ворогів. Я відверто арбузив місцевий ШІ, стріляючи крізь мікрощілини з великої відстані, не шкодуючи закидував солдатів гранатами, і зайцем стріляв по кулі з укриття. Не те щоб було зовсім нудно, ні. Але залишився, знову ж таки, без «гостроти».

Інший момент – амбіції. Перший епізод будь-якого медіапродукту має виконувати одну функцію – бетонно прикувати до себе увагу рядового споживача. Що ж зробив SiN? У цьому-то й прикол, що нічого.

● Гаряча лиходійка, якої злочинно мало.
● Цікавий, харизматичний ГГ Джон Р. Блейд, якому тут відрізали язик через специфіку Source.
● Цікава напарниця Джессіка, яка вічно миготить на задньому плані, і яку напарницею можна назвати лише з великим натягом.
● Файна стрільба завдяки рушію Valve, яка швидко набридає через усього три види зброї на всю гру та відсутність хоч якоїсь різноманітності.
● Адаптивна складність, яка не дала мені практично жодного виклику.
● І найсумніше – катастрофічна бляклість. Ми всю гру йдемо фігзна-куди і фігзна-навіщо. Лабораторія раз, лабораторія три, лабораторія п’ять. Бочки, ящики, дозатори. Через 5 хвилин знову: бочки, ящики, дозатори.
Каналізація з лабораторіями, вежа SinTEK з офісами та складськими приміщеннями. Уся гра тупо сіро-блакитна, через що її просто неможливо запам’ятати. І складається враження, що вона навіть не намагається залишитися у твоїй голові після титрів.

Це, загалом, хороший шутер, якому неймовірно не пощастило з долею. Конкуренції з Half-Life 2 йому ніяк не судилося витримати, але в процесі розробки епізодів ми б могли отримати, в теорії, щось дійсно вартісне. Не обов’язкову до ознайомлення гру на всі часи, але хоча б жвавий екшен із персонажами, що запам’ятовуються.
А Елексіс Сінклер, повірте, закарбовується в пам’яті набагато сильніше, ніж уся ~2-годинна гра.
https://five.seafn.eu.org/sharedfiles/filedetails/?id=3771314049
І раз вже зачепив цю тему, хочу трохи повоняти стосовно сучасної повістки.

От були ж часи, коли для створення образу антагоністки могли запросити канадську еро-модель, а потім її ж на презентацію гри на E3.
А що зараз? Stellar Blade, де тіло Єви майже повністю скопійовано з реальної корейської моделі? Або Саша Грей, яку засунули в Кіберпанк на пару радіореплік (і то не факт, що їх вдасться помітити)?
І що вже прикидатися – я сумую за таким підходом. Так, протилежним до сучасно-прогресивного. Так, таким, що сьогодні багато хто назвав би сексистським. Так, таким, що робить акцент на, в першу чергу, зовнішності, а вже потім на всьому іншому.

Але… що в цьому поганого? Ми ж у ігри приходимо грати, врешті-решт. А не тягнути туди політику, нескінченні суперечки, «стандарти» та інші речі, які у розвагах особисто мені хочеться бачити якомога менше.
Вибачаюсь за мікро-духоту, і давайте підбивати підсумки.

SiN Episodes: Emergence – доволі цікавий екземпляр епохи 2000-х. І цікавий він не стільки самою грою, скільки всім, що відбувалося навколо неї. Навіть 20 років потому цікаво розбиратися в причинах того, чому кінцевий результат вийшов саме таким.

Окрім Елексіс та музики в головному меню, гра майже нічого не змогла запропонувати мені навіть під час другого проходження. А сама Сінклер – то взагалі окрема пісня. Шкода лише, що з'являється на самому початку й перед титрами.

Реліз демки SiN Reloaded дарує примарну надію на поступове повернення серії. Але якщо цьому процесу й судилося відбутися, скільки часу на це знадобиться – відомо одному тільки Блейду.
Зараз же про Emergence знають тільки 3 скуфи і продовження ми, ймовірно, так ніколи і не побачимо.

Особисто мені хотілося б колись побачити ту гру, яку Ritual справді збиралася створити, а не лише її єдиний пролог. Ну і, ясна річ, поближче подивитися на дві незаперечні переваги антагоністки в сучасній обгортці. Якось так.

Дякую за увагу, дорогі читачі! І до зустрічі в наступній рецензії. 🫶
https://five.seafn.eu.org/sharedfiles/filedetails/?id=3773050884

https://five.seafn.eu.org/sharedfiles/filedetails/?id=3774470242
Від TOEM я спочатку взагалі нічого не очікував. А потім зловив себе на думці, що вже кілька годин поспіль бігаю з фотоапаратом, виконую чужі доручення і взагалі не можу відірватися. І найдивніше, що саме це і стало головною перевагою гри. Як так вийшло? Сьогодні спробую пояснити.
Бажаю приємного читання. 😊

Завдяки заголовку у вас, швидше за все, вже з’явилися неприємні думки щодо гри. Але інакше я б ніяк не зміг описати її ємко і без обману. Так, тут дійсно весь час бігаєш туди-сюди, періодично відвідуючи нові локації. Але хочу заспокоїти – це зроблено не нудно і дуже захоплююче.

Починається все досить буденно, і загалом весь сюжет я зможу розповісти кількома словами. Наша бабця хоче, щоб ми знайшли й сфотографували якийсь «Ефект ТОЕМ», після чого вибуцує онуку в подорож. Все. Ну а далі ви знаєте – найцікавіше відбувається під час самої мандрівки.

У грі всього кілька локацій, але кожна з них виконана якісно і викликає відчуття правдоподібності такого місця. Гра знайомить тебе з ними, їхніми нюансами та персонажами саме через побічні завдання. Ось кілька прикладів:

● У портовій локації буде аж 3 квести, переплетені між собою, наче сир-косичка. Спочатку потрібно буде допомогти одному персонажу знайти натхнення для пісні. Потім другому з текстом вже для своєї пісні. А між тим ти наяруєш кола по площі й не розумієш, як допомогти рибалці.
Їх не вдасться виконати по порядку, а доведеться послідовно бігати від одного до іншого, просуваючи 3 квести одночасно.
● У галасливому мегаполісі буде купа сміття, графіті, клаксонів автомобілів і людей, які вічно бігають у своїх справах. Тут і художниці попросять допомогти з її новою арт-інсталяцією. І полагодити перевернуту машину екс-кінозірки. Навіть у показі мод можна буде взяти участь.
● У зимовій локації мама- й тато-повітряні кульки (не питайте) попросять тебе знайти їхнього сина, якого здуло сильним арктичним циклоном. І все це сталося під час святкування його дня народження.
Якщо ж зайти до них додому, можна буде побачити двох котиків, які відпочивають, ніби нічого не сталося.

На відміну від високобюджетних відкритих світів, тут вони невеликі, але насичені подіями. Секретики механічно набагато простіші, але за рівнем залученості взагалі не поступаються. Квести значно більш поверхневі, але працюють, чомусь, відчутно краще.

І так, насправді, можна повністю описати гру. Вона бере вже звичні нам ігрові умовності, які з імовірністю 95% викликають нудьгу й бажання відкрити вікно. Але бере за основу лише саму концепцію, цікаво показуючи її через монохромно-ізометричний симулятор фотографа-початківця.

А щодо фотографування – реалізовано несподівано круто. Я якраз людина, яка не захоплюється подібним. Тобто наклацати 100-200 скріншотів з гри люблю, але не є прихильником камер, лінз, об’єктивів, коректної обробки кольорів та іншого. І на власному прикладі можу сказати, що гра, практично не докладаючи зусиль, на перший погляд, викликає у тебе бажання бігати й знімати практично кожний куточок.

Ось потрапляєш у мегаполіс і думаєш: “Ну що нового я можу тут побачити? Суцільний шум, трафік, вихлопи та головний біль”. А хвилин через 10-20 уже оббігаєш кожний доступний тротуарчик у пошуках цікавинок.

Опа, графіті з сиром, котом або очима-емодзі. Клац. Опа, котик застряг на лінії електропроводів. Треба фоткнуть. Опа, у місцевій кав’ярні бігає 2 сім’ї щурів. Сфотографував, повідомлю в санітарну службу. 🫡
https://five.seafn.eu.org/sharedfiles/filedetails/?id=3774470809
Мені нізащо не вдасться вас зацікавити подібними розповідями й дати відчути, наскільки це копання в локальних проблемах затягує. Тому закликаю вас спробувати гру самостійно.

І кілька слів про візуальний стиль. TOEM виглядає як справжній любовний лист до епохи Game Boy. Я ніколи не грав у перші Pokémon чи Zelda, але навіть без цього відчувається, що розробники з величезною любов’ю підійшли до обраної естетики.
Компактні монохромні пейзажі з безліччю деталей, мінімалістичні персонажі та проста анімація створюють дивовижно затишну атмосферу. Цікаво, що вже через півгодини ти не помічаєш, що гра взагалі-то чорно-біла, і перестаєш сприймати відсутність кольору як обмеження.
Навпаки, це стає однією з головних причин, чому гру так приємно досліджувати. Мозок швидко доповнює відсутні кольори, а увага переключається на деталі оточення та кумедні анімації.
Для гри про фотографування це звучить майже як парадокс, але працює чудово.

TOEM: A Photo Adventure з’явилася нізвідки й на 7 годин повністю вирвала мене з реальності. Я практично нічого не знав про гру і максимум очікував невеликий інді-проєкт про фотографування. А отримав одну з найзатишніших ігор, у які доводилося грати останнім часом.

Вона не намагається здивувати масштабом чи складністю. Натомість постійно підкидає маленькі історії, кумедних персонажів і ситуації, через які хочеться дослідити локації повністю.
Якщо вам коли-небудь хотілося просто ненадовго вимкнути голову й вирушити в подорож без поспіху, TOEM справляється з цим завданням практично ідеально.

Вона наочно показує, що іноді для гарного настрою достатньо невеликої карти, фотоапарата та бажання змусити гравця зупинитися, озирнутися навколо й посміхнутися.

Окрему дяку хочу сказати Drewpiq за такий чудовий подарунок. Це була справді класна пригода, яка досить швидко змогла мене зачарувати. Настільки, що заспокоївся я лише після здобуття всіх досягнень.

Дякую і вам за увагу, дорогі читачі! Та до зустрічі в наступній рецензії. 🫶
https://five.seafn.eu.org/sharedfiles/filedetails/?id=3774471337