“Меч долі має два вістря — одне з них у серці гравця.”

Мені здається, що кожен, якщо не грав, то принаймні чув про цю легендарну гру. Але насправді чути — це ніщо. Її треба прожити.
The Witcher 3 — це не просто гра. Це світ, що торкається душі, як стара пісня або запах дощу. Вона повертає тебе знову і знову, бо в ній ти знаходиш те, що губиш у буденності — призначення, емоцію, себе.

Я бачив, як турботливість та любов народжується у Каер Морхені, я йшов крізь Скелліґе зі сміхом і сльозами, я був з Цирі у найважчі моменти. Уже вдев’яте я вирушаю в цю мандрівку — і жодного разу вона не була однаковою.

• Сюжет — такий, що Сапковський сам би розплакався.
  
• Персонажі — живі, багатогранні, з якими ти не просто співпереживаєш — ти живеш разом з ними.
  
• Світ — деталізований до останнього мухомора у лісі.
  
• Квести — не "принеси 10 хвостів", а міні-романи, з моральними виборами, які мучать тебе довше, ніж дипломна.
  
• DLC: Hearts of Stone & Blood and Wine — це не доповнення, це повноцінні історії, які багато студій не здатні зробити за весь цикл розробки.

Якщо ти читав Сапковського — гра вибухає глибинами, нюансами, знайомими іменами й трагізмом. Якщо ні — гра тебе надихне прочитати, і це вже безцінно.

Мінусів для мене не існує. Серйозно. Це не про баланс чи FPS. Це гра, в яку ти віриш усім серцем.
Але є одне особисте "чому":
ЧОМУ НЕ МОЖНА ЗАРОМАНСИТИ АНАРІЄТУ?!
Вона ж як вино із Туссенту — прекрасна, розумна, несамовита, але справжня.

Я вам заздрю.
Почути вперше музику Novigrad, зустріти Йен, піти з Цирі в сніжки пограти, боротися зі Диким Гоном… Це досвід, що лягає в серце навічно.
Якщо ви досі не пройшли The Witcher 3 — пробачте, але чи гравець ви взагалі?

Бажаю кожному знайти свій шлях, своє призначення.
Не втрачати почуттів. Не втрачати себе.
А я тим часом знову одягну екіпіровку школи Вовка, скачу на Плотві й вирушу назустріч чудовиськам, вітру і вічним питанням, разом із Трісс, Цирі… і, так — з незабутньою Анарієтою.

“Світ не ідеальний, але ти — Геральт із Рівії. І цього достатньо.”